Categories
Ексклюзив Світ

Чи здатна армія Росії нести незалежність сусіднім країнам?

Чи здатна армія Росії нести незалежність сусіднім країнам?

Героїчні події з часом обростають міфами та легендами, особливо якщо справа стосується військових перемог. Пам’ятаєте: Триста спартанців, Муцій Сцевола, Тарас Бульба, Бородіно, Захар Беркут. Прикладів безліч.

Ці міфи і легенди стають прикладом для майбутніх поколінь; в них правда переплітається з домислами оповідачів та письменників. Чим далі в часі від події чи героїчного вчинку, тим більше поле для фантазії.

А що робити державі, яка тільки недавно утворилась та вже повинна себе захищати від чужоземної навали? Якщо створення цієї держави пов’язане з народною волею, то довго чекати на героїв не доведеться, як це довів бій під Крутами, коли на захист молодої держави стали кращі її сини.

А якщо замість військової перемоги – поразка, а замість героїв – боягузи?

Тут є декілька варіантів. Можна чесно зізнатися своєму народові, що нас побили, але маємо зібрати свою волю та сили і перемогти зненависного ворога.

А можна інакше, можна вигадати перемогу, роздути її та навіть перетворити з роками у державне свято.

Саме так і зробили більшовики, перетворивши поразку під Псковом та Нарвою у блискучу перемогу. Мовляв, 23 лютого у жорстоких сутичках революційні солдати і матроси розбили та відкинули від Петрограду німецькі полчища, і за те їм (революційним солдатам та матросам, не німцям) велика шана.

Воно б може і нічого, аби не бажання більшовиків зробити з цієї події велике свято, так би мовити фетиш. І зробили, і святкували, і нагороджували на честь ювілеїв цього свята. Проте, з часом дехто з народу почав замислюватись над деякими фактами, які не вписувались у картину маслом.

Повилазили зовсім неприємні речі. Голова Центробалту Дибенко, який зі своїми революційними матросами захопив Зимній палац та забезпечив успіх Октябрського перевороту, від незначних за чисельністю загонів німців дременув аж за Волгу, у Самару.

А насправді на захист столиці імперії стали і розбили німців не червоноармійці, а офіцери та солдати окремих підрозділів бувшої російської армії.

Поразка під Псковом і Нарвою змусила вождя революції Леніна узятись за перо. 25 лютого у вечірньому випуску газети «Правда» було надруковано його статтю «Гіркий але необхідний урок». Далі по тексту оригіналу:

«Неделя 18-24 февраля 1918 года, от взятия Двинска до взятия (отбитого потом назад) Пскова, неделя военного наступления империалистской Германии на Советскую социалистическую республику, явилась горьким, обидным, тяжелым, но необходимым, полезным, благодетельным уроком. Как бесконечно назидательно было сравнение двух групп телеграмм и телефонных сообщений, стекавшихся за эту неделю в центре правительства! С одной стороны, безудержный разгул «резолютивной» революционной фразы … С другой стороны, мучительно-позорные сообщения об отказе полков сохранять позиции, об отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожать все и вся при отступлении; не говорим уже о бегстве, хаосе, безрукости, беспомощности, разгильдяйстве.

Горький, обидный, тяжелый, – необходимый, полезный, благодетельный урок!».

Хіба сказаного вище недостатньо, щоби святкування державами, які утворилися на руїнах  Радянського Союзу, «славетної перемоги 23 лютого» втратило будь-який сенс; хіба в Литви, України, Грузії чи Молдови не вистачає славетних дат у власній історії, одну з яких офіційно можна визначити для святкування Дня своєї армії.

Переважна більшість цих держав так і зробила. Але не Росія, «День Радянської Армії та Військово-морського флоту» в якій перетворився на «День захисника Вітчизни». Жодних офіційних зізнань, жодного биття у груди щодо відвертої брехні, якою десятки років годували радянський народ та його армію комуністичні ідеологи.

На війні гармати самі по собі не стріляють, літаки не літають, танки не їздять. Потрібні люди, солдати, які здатні управляти зброєю та спрямувати її проти ворога для отримання перемоги.

Але чи здатна армія, яку майже 30 років викохують на брехні, професійне свято якої приурочене до перемоги, якої не було, в якій «за офіційними даними» вже викорінена дєдовщина, не буває аварій і катастроф (крім тих, що їх вже не приховаєш), яка впевнена у своїй непереможності, хоча досі платить відкупні Чечні за поразку, нести на своїх багнетах свободу і незалежність сусіднім країнам?

Спитайте самі себе – населення якої території, на «захист» якого ставала російська армія, стало жити краще? У Придністров’ї, Сирії чи, може, в Північній Осетії? Щось не спостерігається і масове переселення українців на територію самозваних «республік» у Донбасі чи до Криму.

Так, є велична перемога 1945 року. Але тоді радянський народ воював за свою свободу і захищав життя своїх рідних. То була справедлива війна. Та ті часи минули; вже немає тих воїнів-визволителів. А хто ж лишився?

Джерело: https://glavcom.ua/columns/yuriyfedorenko/chi-zdatna-armiya-rosiji-nesti-nezalezhnist-susidnim-krajinam-706960.html